"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_6

збірка творів автор Кольпиш В



ЧАСТИНА_6

 

«Сценарій»

 

     Телефон: « Абонент не відповідає або знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте будь ласка пізніше.»

 

…. Літо. Блін…

… Спека…

… Липи… Ік… Блін… цвітуть…ік…блін…ги-ІК-кавка напала…

… Що за … Ік… мене згадує…

… Пива зараз… Ік… Ік… холодного б.

… Ік. Блін краса яка… Ік…

… Треба … Ік… Ік… пива. Щоб попуст-Ік-кало.

… А лип..Ік… йьоп… Ік… блін… Ік… здохнуть можна… цвітуть… я-Ік… блін класно…

… Піду … Ік… комарів… Ік… погодую… Ік-ік-ік… блін, блін,блін…

Пробка з хлопком відкривається «хлуп». З горла пляшки шоколадна піна темного не  фільтрованого пива «ш-ш-ш-ш-с-с-с-с».

…О-о-о… У-у-у… бр-р-р-гр-р-р-р… попустило… тепер можна й посидіти…

… Шкода що єдиний вихідний видався на цей прекрасний літній місяць.

Поруч проходить дівчина.

… Ого…  яка файна…

Поправляючи вказівним пальцем сонячні окуляри.

… Колготи в дрібну «авоську».  Міні-спідничка — що мій ремінь. Напівпрозора блузка. А із декольте — «мама роди меня обратно».

… Блін. Їй же не більше сімнадцяти… Чорт які вони привабливі в цьому віці. Просто красуні. А що з них потім виростає??!

«…Сердце красавицы

Склонно к измене

     И перемене

     Как ветер в мае…»

 

… Чорт … Блін.. Літо…А як йде — ніби ножицями тонкий папір ріже. Майже невагома. Та ще й на таких шпильках.  Я б з них точно б навернувся. Та  ще й так що не то що на двох а й на всіх чотирьох  лапах й кроку не зробив. Розкарячився і здох би в такій позі.

… А парфуми… А мордашка… зараз точно почну битись рогами об стіл.

«…Как увижу я Маринку, серце бьется о ширинку.»

… Ну … Блін… Янгол… А підросте …буде з неї кликаста звірюка. Буде крутити чоловіками як жонглер у цирку.  Та ще й фіг догодиш. Всі вони такі…

… А он ще…

«… Где мои семнадцать лет?...» 

… Профукав ти свої «семнадцать лет»… ти старий корч… їй від сили 16-ть років, а  тобі під тридцять…  от і сиди пиво дуй…

…. — А ти дивний… — пам’ятаю сказала колись мені одна дівчина з сусіднього столику. Я сидів за столиком одного закладу громадського харчування типу «розливайка—забухаловка» і редагував якусь чергову ГОГОМОТІНУ, попиваючи пиво прямісінько з пляшки. — Пишеш щось? — у відповідь їй я лише посміхнувся і знизав плечима. — Листи пишеш? Фу-у… як не модно…

—     Да. Я такий. Не модний. Чи то навіть… ДРЄВНІЙ. — знову посміхнувся і розвів руками.

А й дійсно не модний. Майже не змінююсь. Тей самий стиль одягу, більш-менш виважена побудова розмови, майже без емоцій. Та сама звичка писати чорнильною ручкою з позолоченим пером. Слухаю серйозну музику, читаю серйозні книги. Майже не змінюю звичок. Мабуть і справді треба змінитись, відповідати  вимогам часу. А то я неначе відео ефект. Стою посеред людної вулиці в довільній позі. Великий палець лівої руки між ременем чорних брюк, з ланцюжком від пряжки ременя до кишені . Біла сорочка розстібнута до середини. Права рука тримає за спиною чорний шкіряний піджак. З кишені якого виглядає кінчик краватки, що ще кілька хвилин тому була на своєму місці. Чорні, начищені до блиску туфлі вже покриті дорожньою пилюкою. А навколо стрімко проносяться безліч людей. Рухаються швидко. Їх майже не видно. Розмиті безтілесні силуети, не чіткі обличчя. Вони як примари нічого не лишають після себе. А я стою і дивлюсь крізь них десь далеко. А я застиг десь в своєму вимірі. Зі своїми правилами, цінностями. А щоб подобатись іншим треба бути МОДНИМ, В СТРУЮ, НА ГРЕБЕНІ ХВИЛІ. А навіщо воно мені, перед кимось плазувати, звітувати. І все це заради чого? Заради неправдивої похвали? Навіщо воно мені треба?!!  Я такий який я є… у мене своя війна і свої демони які не дають ночами спати…

…А он ще одна… русалка…

…До речі про русалок. Сьогодні ж трійця…

…Нє-є… Блін… точно русалка… довге волосся майже до сідниць, а попка — ПЕРСИК… таких більше не роблять… ЗАПЧАСТЬОВ НЄМА.

Підходить :

…Ну–у-у… блін западло…

…Цій взагалі одинадцять, а вже на побачення намилилась.

…А моя…блін…зазноба…забила. Ось і сиджу як останній бовдур з букетом троянд, за столиком паркового кафе…

… Ні. Ну блін западло. Знову кинула… сама ж нарікала на те що я не приділяю їй достатньо уваги. А коли викроїв вільний день в щільному робочому графіку не прийшла.

Троянди в’януть від літньої спеки, а я все чекаю.

            …Кому це все потрібно?!... Мені?!!... Ну КІДАЛОВО…

            … А мені не звикати. Ще трохи почекаю та порюлю до дому спати.

Телефон : « Абонент не відповідає або знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте будь ласка пізніше…»

 …Нє-є… ну … блін… як так можна?.

…Ік…блін… Ця ги-ІК-кавка мене доконає.

… Треба ще пива бахнути.

…Ік… блін… вона…Ік…я тут…Ік…блін…Ік… горішків треба взяти…

…Липи…Ік…мать…небо…Ік…йьоп…троянди…Ік…би їх вхопив.

…Нафі-ІК… я тут?!

Пробка : ХЛУП.

Піна : Ш-ш-ш-с-с-с-с-с.

…Ну блін як так можна? Побачення а вона…Ік…блін…йьоп.

…Дівчина ніколи не спізнюється на побачення. Вона або приходить або…Ік…Ік.

…Нє-є… я тут вже півдня СИДЮ…е-е-е…СИДЗЮ…е-е-е-е…СИДЖУ… О-о-о!!!

     …Гикаю і бухаю. А воно мені : Блін. Абонент, нє ну ти прикинь,блін, тупо на тебе забив і знаходиться хтозна де. А ти сиди і чекай, якщо ти ЛОХ останній.

     …Ні, блін, доп’ю цю пляшку… Ік… і…Ік…Гк-р-рр-ррр… візьму ще одну.

     …Блін, подарую цей бісів віник першій ліпшій малолітці.

Скажу:

Я :             — Мадам!!! Ці прекрасні троянди для Вас.

Вона:        — Ой!! Дякую!! Чого це вдруг мені? Я вас не знаю.

Я:             — Ви, мадам, такі прекрасні, що я просто не міг не подарувати Вам цей чудовий ві… е-е-е-е… букет.

Вона розчулено приймає квіти:  — А ви хто???

Я : — Я??? Дурак я, от хто я. Дивись на мене доки я  в ліс не втік… А вам бажаю всього найкращого.

Розвертаюсь і йду собі геть. Вона стоїть з букетом  і не може нічого второпати.

… Точно! Так і зроблю.

Пиво: Ш-ш-ш-ш-с-с-с-с.

Горішки : Хрум-хрум.

… Гр-р-бр-р-р-р… Ік…Мать.

… «ЖИТЬ КАК ГОВОРИТСЯ ХОРОШЬО»

 Горішки : Хрум-хрум.

… «А ХОРОШЬО ЖИТЬ ЯСЧЬО ЛЮТЬШЕ»

… Ну це вже точно попустило.

… Погода — класна, дівчатка — супер, роса на пляшці пива —КРЯСОТА. Мечта поета. Хоч бери да вірші складай.  До речі про вірші. Якщо вже все пішло так! То є нагода дописати нарешті сценарій. Він вже давно крутиться в голові. А що його робити коли нема роботи?

… Погода хороша. Літо. Дерева шепочуть. Тай події тієї історії відбувались десь наприкінці липня. Мені ніколи не забути нашої з нею зустрічі того літа і тієї осені коли все скінчилось…

… Абонент, ти тільки уяви собі, не відповідає і відповідати не збирається. Русалки, хай грець, всі давно сині сплять по норах. А ти один та ще й тверезий.

… «Батько п’яний а я НЄ-є-є, не влаштовує МЄНЄ».

… А я їй, ну типу русалці, кажу : — Ну блін, люблю туфлі куплю.

А вона: — Ти не заслужив моєї уваги.!

… От бісова дитина. Ну  як цих жінок зрозуміти?

… Так про що це я?!! … А про сценарій.  І так пішла тема.

…..СЦЕНАРІЙ……

ПРОГРАШ:

КАДР:   

     Теплий весняний вечір. Сонце поволі спускається за обрій. Камера панорамою з гори показує вулицю. По обидві сторони дороги каштани з молодим яскраво-зеленим листям. Де не де  починають розпускатись біленькі свічки каштанів.

Камера на рівні людського зросту. Крупним планом крона квітучих вишень. Камера поволі віддаляється. Кілька вишень  рясно квітнуть. Білі, ніжні  пелюстки, під поривом легенького пориву вітру, зриваються і повільно падають на молоду траву.

ПІСНЯ ЗА КАДРОМ:     

 «…Что со мною снова стало? Я стою у пьедестала

С  кепкой лысого советского вождя

И каштаны нависают свои свечи зажигают

Надо мной листвою юною звеня

Аромат   весны   так  манит, опьяняет и дурманит

 И сирень уже на солнце расцвела

 Ну а вишни опадают  лепесточки  улетают

 Как с невесты ветром сорвана фата…»


 

КАДР:

     Він не поспішаючи  йде тротуаром. На вигляд йому років 25-30-ть. Пасмо світлого волосся спадає на оправу темних окулярів. Довгий шкіряний плащ чорного кольору на розпашку. Ліва рука в кишені брюк, а права вільна. Вітер ледь розкриває поли плаща. Він проходить доріжкою між квітучими вишнями та кремезними каштанами. Небо світло-блакитне, кілька білих напівпрозорих хмаринок тануть в небесному океані. Сонце спускається за обрій. Проміння просвічують молоду зелень. І тінь від дерев набуває зеленуватого кольору.

ЗА КАДРОМ:

«…Я бреду опять по длинным переулком тем  пустынным

 Где когда-то я мальчишкою бродил

 Словно в памяти картинки киноленты той обрывки

 Той весны в которой я ее любил

 Как бежал за ней впрыпрыжку и держал под мышкой книжку

 Всё пытался взгляд знакомый уловить

 Как дразнил её лисичкой и как дёргал за косички

 И немел не смея с ней заговорить…

КАДР:

  Спогади. Початок 1990-тих. Кремезні каштани склепінням накривають вузьку вуличку. Достиглі каштани зриваються з гілок. З грюкотом розколюються об асфальт і розкочуються в різні боки. Кадр залитий світлом з «шумом» під стару кольорову кіноплівку. Проекція вулиці. Порожньою вулицею йдуть двоє дітей років 12-15-ти. Хлопчик — патлате, біляве, зкуйьовджене волосся типу – «Творчий безлад». Шкільна форма радянських часів — помітно пом’ята і не охайна.  Портфель  тих самих часів потертий, розмальований кульковою ручкою, темного не певного кольору — ну зрозуміло — хлопець. З портфеля тирчить велика дерев’яна лінійка. Дівчинка —охайна шкільна, коричнева  форма, білий комірець, білий фартух з мереживом.  Довге русяве волосся підібране в два хвостики великими білими бантами. Портфель чистий, пастельного кольору. Кадр з дітьми розривається — ефект розриву кіноплівки в проекторі. Якусь мить мерехтливий сліпучо-білий кадр, шум працюючого проектора. Знову з’являється плівка — кадри плівки з перфорацією.

ЗА КАДРОМ:

«…Как во сне всё было это и случайная сней встреча

 С того лета не могу ее забыть

 С ней сидел до ночи лунной на некрашеной трибуне

 Стадиона  что на  Киевской стоит

 Она просто как с картинки целовал ее слезинки

 Всё боялся её  руку отпустить

 Обнимал её я нежно обнимать так мог бы вечно

 Но было пздно и  ей домой пора идти…»

КАДР:

     Швидка зміна кадрів. Панорами кількох різних міст. Прискорений рух на автошляхах, прискорена зміна дня і ночі, кілька мальовничих заходів та сходів сонця в прискореному режимі. Швидка зміна пори року. На весь екран напівпрозорий годинник в старовинному стилі. Годинникова стрілка якого швидко обертається. Сцена триває кілька секунд.

     Камера пробивається крізь зелену крони дерев. Вулиця. По вулиці , на зустріч один одному, йдуть;

 Парубок — на вигляд років 23-х, одягнений в класичному стилі, чорний шкіряний піджак, краватка, біла сорочка, чорні брюки та туфлі.  В  руках чорний не великий дипломат, модернова стрижка, чорні окуляри.

 Дівчина — 20-ти років, середнього зросту, довге русяве волосся підібране резинкою в хвостик. На ній біла, тонка вітрівка, рожевий топ і чорні спортивні штани з червоними смужками. На ногах білі бігові кросівки.  Прямує на тренування.

     Вони за кілька метрів впізнають один одного. Зупиняються в притул.

     На переході сцен напівпрозорий кадр: План:  Він стоїть. Пасмо світлого волосся спадає на оправу темних окулярів. Довгий шкіряний плащ чорного кольору на розпашку.   Вітер ледь колише волосся та розкриває поли плаща. Змучене обличчя, сумні блакитні очі вдивляються десь далеко.           Трибуна стадіону. Вони сидять на проти один одного. На фоні;  сонце вже за небосхилом. Кілька  білих хмарин підсвічені з низу сонячним промінням набули різноманітних відтінків.

 Він сидить на одну сходинку нижще, обіймає її за ноги, дивлячись їй в очі.

Крупний план: Його блакитні очі. Перехід з накладанням кадрів. Її зелені очі, підведені чорним олівцем, пасмо світлого волосся колише вітерець. Його рука поправляє пасмо її волосся. Перехід з накладанням кадрів.  Зоряна літня ніч. Вони стоять біля під’їзду типового багатоповерхового будинку. Обіймаються. Її голова лежить на його плечі. Перехід з накладанням кадрів.  Крупний план. Їхні вуста в кількох міліметрах. Ще мить і зіллються в поцілунку. Перехід — кадр розбивається «ефект розбитого скла». За кадром звук скла що розбивається.

ЗА КАДРОМ:

«…Было ей тогда семнадцать ну а мне давно за двадцать

 И представить я тогда ещё не мог

 Мотыльком  я к той лисичке был готов лететь как к свечке

 Но увы она меня не позовёт

 Словно вырваны страницы летят годы словно птицы

 Их не в силах ни кому остановить

 За гранитным парапетом я стою гонимый ветром

 Но мне некуда и некому спешить.»

КАДР:

     Два кадри накладені один на одний. Позмінно змінюється прозорість основного та накладеного кадру.

Основний: Осінній парк. Дерева в золоті. Вечір. Він йде по  вузькій доріжці. Доріжка засипана опалим листям. Він йде понуро розгрібаючи багряне листя ногами.

Накладений : Осінь. Та сама паркова доріжка. Вони йдуть в двох тримаючись за руки. Вона тримає в руках невеликий букет з великого жовто-багряного кленового листя. Крупний план він пестить її волосся дивлячись їй в очі. Перехід: « завірюха з жовтого листя». Кадр: Він стоїть, в півоберта до камери, на фоні панорами— річка виблискує сонячними діамантами.  Блакитне весняне небо. Перед ним не високий  мармуровий бордюр. Він стоїть. Пасмо світлого волосся спадає на оправу темних окулярів. Довгий шкіряний плащ чорного кольору на розпашку.   Вітер ледь колише волосся та розкриває поли плаща. Змучене обличчя, сумні блакитні очі вдивляються десь далеко.

 

ПРОГРАШ:

КАДР:

Він одягає чорні окуляри. Розвертається повільно спиною до камери. Робить кілька кроків. Впівоберта кидає погляд в камеру.  Йде від камери. Фінальний кадр «повільне затемнення»

………..КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ……….

—К.С.— 2008р.



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником