"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_5

збірка творів автор Кольпиш В'ячеслав



ЧАСТИНА_5

 

Кілька місяців по тому

 

… Знову виникло  непереборне бажання взятись за перо і на карябати якусь оповідку . і в котре бажання писати , творити,  є а сюжету та теми не має. Вірніше вона була, з’явилась на якусь мить й одразу зникла. Здається моя муза  пішла в загул. І як я розумію взагалі забила на мене. А ця справа на-а-а-довго. Тому й пишу різну брєдятіну яку сам не знаю куди притулити. Можливо  ці огризки епістолярного жанру зберуться до купи і з них  вийде щось дійсно варте уваги... 

 

 

…. Вже кілька місяців виходжу із стану безпросв’єтья і безнадьйож’я причина одвічна « із-за баби ». ця причина була не тільки великих звершень, подвигів ,темою мистецьких та літературних творів, а також і причиною кровопролитних і безглуздих розборок. Ось так і у мене спочатку перше, чисте кохання,  нажаль так і лишилось без відповіді. Постійно думав про неї, нікого навкруг не помічав. Усі думки були поряд з нею. Хотілось  пестити її волосся, цілувати її вуста, просто захоплювався  нею. Перед очима стояло  її обличчя,  говорив до неї неначе в забутті, а коли приходив до тями  стояв посеред вулиці один однісінький. У кожній більш менш схожій на неї жінці бачив її. І серце калатало немов у переляканого зайченяти.

—  Це вона… ні це не вона… це знову не вона. Я знову помилився.

А потім швидкоплинний роман. Намагався таким чином приглушити біль від нерозділеного кохання.

— Я  знаю ти мене не кохаєш .— час від часу говорила моя нова подружка поклавши голову мені на груди.— Ти кохаєш іншу. А чого тоді зустрічаєшся зі мною? Ти мені постійно брешеш.

— Я  ніколи тобі не брехав.— а про себе подумав— звідки вона це взяла? Можливо здогадується , можливо це жіноча інтуіція, а скоріш за все сам винен .Почуття ще сильні тай спогади міцно тримають. Дурак у мене все на рожі великими буквами написано, та ще так що п’яному їжаку все зрозуміло. Що я намагаюсь приховати?

— Я люблю тебе любить — відповідав  жартома і чмокав в щічку. Не на мить не зупиняючись пестив рукою по її спині.

— Ти займаєшся зі мною коханням, а сам думаєш про іншу.

— Про кого?! Невже про дівчат? Так  я про них постійно думаю. — сказав весело хоч добре знав про що мова.— Ти права. Я  думаю про одну чудову дівчинку. Чорнобрива, кароока, фігурка, груди - здохнуть можна, попка - персик, вах.  Да... ти її добре знаєш. Ти її часто бачиш.

—  Да?!! І де це я її часто бачу?

Вона підняла голову і дивилась прямо в очі. В її карих очах на якусь мить промайнув відьмацький вогник. Чи просто так здалося. Вона дивилась ледь скоса і у всьому цьому читалось « Ну – ну. Бреши, бреши гад такий.»


— Ну… ти коли в дзеркало дивишся кого бачиш?

— Звісно себе…

— Так от. Я її теж бачу і про неї думаю.

— Дурак ти…— сказала вона ніжно і знову вмостилась на груди.

— Да. От такий я замечатєльний.

— Ти коли не будь кохав … по справжньому?  І не кажи що до мене в тебе не було жінок.

— Ну.. чому.. звісно були. І звісно кохав, нестямно і самовіддано.— хоч намагався сказати якомога зневажливо та в голосі все рівно були нотки суму.

— От я тебе й зловила. Так ось кого ти забути не можеш? — сказала вона переможно.

— Намагаюсь. Як  бачиш.— знизав розгублено плечима — А що не виходить?

— Ні недуже. Я хочу щоб ти був мій, тільки мій і думав тільки про мене.

— А ти, сонце моє, жадіна як я подивлюсь.

Мені було добре з нею. Ми прозустрічались три чи чотири місяці. Прокидатись поруч з нею було просто супер. Я швидко вимикав будильник і щоб  не розбудити її повільно вставав з ліжка. Швидко вдягався. Поправляв її волосся, цілував в лобик та в плече. Вона з просоння щось муркотіла, а я посміхаючись вкривав її як малу дитину і так щоб нічого не скрипнуло та не стукнуло виходив з дому.

— Чудова дівчина. — думав —І що вона в мені знайшла? Я ж ніколи не користувався  популярністю у жінок. Скоріше навпаки вони зневажали мене, старались  вкусити якомога боляче. А ось вона в мені щось таки розгледіла.

Я повертався з роботи а вона сиділа біля вікна  в моїй сорочці читала якусь книгу, або друкувала щось на комп’ютері. Боже !! як я люблю жінок в одній чоловічій сорочці та ще й  з розученим волоссям. Я просто шаленію від такого видовища. Сам не знаю чого це мене так збуджує. Ми вечеряли а потім я витягував її на прогулянку і ми по кілька годин блукали парком чи понад річкою.

Мені було з нею добре та в водночас дуже нервував знаходився майже на межі істерики. Здається вона це відчувала хоч зовні я був спокійний зосереджений.

 — Що з тобою? Ти ніби якийсь не такий. — говорила вона з тривогою  заглядаючи мені в очі.— щось не так?

— Що ненормальний?! — обнімаючи її з’їжав на жарти.— Так я і є не-но-рма-а-а-ль-ний. Ти що не знала? Бачили очі що купували.

— Ти мене лякаєш. Ти часом не псих?

— Агеж псих. І ще й  який. Дивись. — і починаю стрибати на дерева і бити себе в груди немов горила. — А-а-а-а. — волаю на всю горлянку і трушу з усієї дурі березу.

— Ти що робиш?—заливаючись від сміху питає вона.

— Не бачиш грушу трушу.— здивовано повертаюсь до неї.— Ти ж ніби яблук хотіла? Чи вже не хочеш?!

— Дуб ти! Це береза! А про яблука я нічого не казала. Хоч і не відмовилась би від кількох. А тебе в дурку треба.— ледь стримуючи сміх вона поманила до себе рукою.— Йди но сюди. Дурнику.

— Да я такий.— і понуро немов маленький хлопчик який хоче гратись з друзями, а  мати кличе до дому вчити уроки, йду до неї. — В мене й справка є. Хош покажу?


Не сказати  що я кохав її так вже сильно, вона мені дуже подобалась і я турбувався про неї. Бо саме вона почала повертати мене до життя. Я тривалий час знаходився в депресивному стані, я просто на все ЗАБИВ. За це я їй дуже вдячний і з теплом та любов’ю згадую. Я був схожий на покинуте, давно забуте горище. Де нікого не було вже кілька десятків а то і сотню років. Пилюка на три пальці. Старі речі якісь — рухлядь якась. Весь цей мотлох потрібно було давно викинути і зробити простору, світлу кімнату, як кажуть кляті буржуї ПЄНЬХАВУЗ. Да так воно й лежало нікому не потрібне, а мені тим більше. Аж тут з’явились вона. Цілком випадково знайшла вхід.  Обережно відкрила не замкнені двері і вони зі ржавим скрипом відкрились. Якусь мить роздивлялась довкола. Пройшла через усю кімнату. До маленького віконця. Скло було затягнуте павутиною та товстим шаром пилу, крізь нього майже не пробивалось світло. Вона намалювала пальцем веселу рожу. Відкрила вікно настіж. Вдихнула на повні груди свіжого весняного повітря і пішла.  Лишила відчиненим вікно та двері і так раптово як з’явилась зникла.

І в розчинене вікно увірвався протяг. Важке,тягуче повітря яке навіює стародавній сум і порожнечу. В  який,  вляпавшись як муха в живицю, затягує і кам’яніє.  І ось він розбавляється чистим,  весняним вітерцем з ароматом жасмину. І сонце розриває морок та сирість наповнює теплом та кольором. В його гострому промені, немов дрібні кораблі в безкрайньому морі світла, повільно плавають пилинки. І в світлі те що здавалось невиправно сірим починало набувати колір. Давно завмерлі струни почали оживати. Поки що ледь-ледь, ще зовсім не впевнено, ще  не зовсім прокинулись від забуття. Все як в старому діснеєвскому мультику «Фантазія». Речі які мали непевний, страшний, чорно-сірий вигляд в мить переставали лякати. В світлі це були цілком нормальні речі які колись приносили радість, а якоїсь миті були просто забуті. Аромати, кольори, звуки, різні приємні дрібниці почали витісняти порожнечу. І вже лунала вічна тема Джеймс .Ласт_ « Самотній пастух », Sting_ «Shepe of my heart»  а потім інші мелодії, інші настрої, інші почуття, інші образи. Все змінюється все тече.

І знову виринають спогади такі яскраві  і з такими подробицями, що диву даєшся.

… кінець літа 2003 року, ніколи не мав схильності до запам’ятовування дат,  зустрів її. Просто опинились в одній компанії спільний знайомих. Потім ще одна випадкова зустріч з нею. Можна так сказати «Перше побачення» на міському стадіоні. Вона манила до себе якимось внутрішнім світлом, чистим і натхненним. Її краса була,  так би мовити, природною. Таку беруть за дружину. І як першого разу сидів з нею на трибуні стадіону. Русяве волосся зелені очі підведені чорним олівцем, струнка фігура та дрібні веснянки. Коли я дивився на неї часто здавалось що це просто маленький янгол. І ось як і першого разу ми в двох на тому самому місці.

— Я люблю тебе і твої канапушки. —говорив їй. А вона у відповідь.

— Таке уродство. Вік би його не бачила.

— Дурненька. В мене від тебе дах їде. Подивись як мене всього перекосило.

Вона дивиться на мене з коса примруживши очі і каже.

            — Ну да?!!  Брешеш мабуть? Подивись на мене я ж гладка.

І хто це їй втовкмачив? Знав би прибив би на місці. Вона зовсім не гладка, фігура струнка, підтягнута просто— мЕчта.

            — Ага…— погоджуюсь я — Я взагалі боюсь до тебе доторкнутись.

— Чого це? — дивується вона.

— Боюсь що ти переломишся, така худюща як е-е-е… навіщо себе накручуєш?

— ???

— Думаєш що я нічого не знаю? Ти ж нічого не їси. Їсти треба а то з голодухи здохнуть можна. Доводиш себе до виснаження.

— Н-н-е-е-е-нада. — заперечує вона.— Я їм як слон.

— Ну да?! Ти хоч знаєш що твій слон хаває? Він же корова тільки молока не дає.— починаю наставляти її на шлях істини. — А ти подивись на себе кожа да кості. У баби треба щоб було за що потриматись.

— Це у мужика треба щоб було за що потриматись.— перекрутила мої слова.

—     А?!! — на якусь мить задумався я.—  Ти знову про слонів? А-а…— дійшло до мене. — Так  це ти про хобот. А як тобі не ай-яй-яй ?

—                ­Па –а-а-разіт!!! Вона відводить погляд, а кінчики вух наливаються червоною фарбою. Дивлячись на це диво серце просто завмирало. Виникало непереборне бажання пригорнути її до себе неначе малу дитину і поцілувати в вушка ці вушка.

Ми сиділи, на тій самій обдертій трибуні стадіону, один проти одного. Вона на одну сходинку вище. А я знову обіймаю її за коліна. Сонце по волі заходило. І багрянець  розтікався по всьому горизонту. І кілька маленьких на пів прозорих хмаринок підсвічені з низу вечірнім сонцем горіли полум’яно-червоним.  А зі сходу вела свій рішучий наступ ніч. Кольори від фіолетово-чорного до темно блакитного, золотого, червоно-янтарного змішувались і переходили один в одний утворюючи неймовірні відтінки та колóри. Кілька хвилин над обрієм трималась світло-зелена смужка. Рідко коли помічаєш такі нюанси.

Поруч з нею в мене виростали крила, тобто я просто фізично їх відчував за спиною. І тоді я зважився зробити їй пропозицію… …. руку і серце ­— цей суповий набір, дідько б його вхопив…. Мене всього колотило, ніяк не міг заспокоїтись. Ох і кумедний я мав тоді вигляд.

Сонце вже давно сіло і коротка літня ніч накрила місто своїм зоряним простирадлом.

—     Мені треба до дому. — сказала вона. — мати буде хвилюватись.

—     Я проведу тебе.

—     Ні не треба.

—      Я тебе саму нікуди не пущу тим більше хочу побути з тобою ще хоч кілька хвилин. а  ти мене женеш.

—     Не жену я тебе. — заперечила вона.

Ми повільно йшли порожньою вулицею. Я тримав її за руку.

—     Мені справді пора. — знову тихо сказала вона.

—     Ще трохи. — просив я.— я не хочу з тобою розлучатись. Я люблю тебе. —  вже впевнено повторив.

—     Звідки я знаю. Брешеш мабуть?— весело  сказала вона і почала на ходу пританцьовувати тримаючи мене  за руку.

—     Я??!! я брехати не вмію. Тому завжди мовчу правду. А тобі я просто не можу. — я спостерігав за її граційними рухами. — Давай завтра зустрінемось. Коли тобі буде зручно.

—     Ну-у-у….

—     Я здурію якщо завтра не побачу тебе.

—      Да, прям так уж?!— не повірила вона.

—     Я боюсь що ти кудись зникнеш, а я чокнусь.

—     Будь спок. Скоро здибаємся. — підморгнула, швидко поцілувала в щоку. — Ча-а-о!

Вона вирвалась з моїх обіймів і швидко побігла сходами. А я знову ще хвилину дивився на порожнє місце. Можливо сподівався що вона повернеться.

.....А за два місяці…

—     Я кохаю тебе. Давай зустрічатись.

—     Ми просто друзі —  в котре повторювала вона. А в мене від цієї фрази кров в жилах перетворювалась на лід. — Ми не можемо зустрічатись.

—     Чому??? Я кохаю тебе! Почуття мої щирі. Що тобі ще треба?

—     Ти моя найкраща подружка і тобі я довіряю більш ніж кому іншому. Не віриш? Це правда!!! Ні правда ти мій самий кращий друг. — переконувала вона.

—     Але ж я нормальний чоловік. А подружайка… ну-у-у… це якось… не по темі. Звісно мені приємно що ти мені довіряєш. Але… подружка??! Чому ти мене відштовхуєш?

—     Бо ти і є… моя найліпша подружка. — вона обійняла мене і пригорнула до себе як мале  безпритульне кошеня.

 — Ти ж мені дуг?— зазираючи в очі спитала вона.

—      У-у-у-у-у-у!!!!! — завив по вовчому я. — Я кохаю тебе. Я не подруга. Я можу це довести, прямо тут прямо зараз. — і стоячи на одному коліні зробив пропозицію. — Виходь за мене.

—     Та ні… — і вона злегка штовхнула мене в плече. — Я ще мала заміж. Треба ще погуляти.

—     Тоді давай просто зустрічатись. Просто будемо парою. Я тебе ні до чого не змушую. Згоден чекати стільки скільки треба. Тільки б бути з тобою. Я не уявляю життя без тебе. Я цілком серйозно.

—     Та ні… Я ж сказала. Ми просто друзі.

Вона  кілька секунд думала дивлячись десь далеко в бік і притуливши до вуст вказівний палець. Схожа на сон літньої ночі. Така ж близька, чарівна пронизана шовковистим світлом і в той же час недосяжна, не реальна і швидкоплинна. В ній  є те що вабить  до себе,  бере в солодкий полон і більше не відпускає. І ти розумієш що вляпався в халепу та ходиш за нею як сомнамбула. І поволі сходиш з розуму.  

—     Мені треба з тобою порадитись…

—     Давай… валяй.

—     Я тут не так давно… — вона спинилась на півслові ніби зважувалась говорити  чи ні.

—     ???

—     Гм… познайомилась з одним хлопцем.

І від цих слів в мене перед очима ніби по кольоровому вітражу з прекрасною картиною  пішла зловісна тріщина. Одразу чомусь передчув щось не приємне. А тріщини на склі розростались павутиною з характерним сухим хрустом.  «Так ось у чому причина.» зробив висновок для себе.

—     Він запропонував з ним зустрітись. Як думаєш варто це робити? Чи ні?

Вітражна картина  зі дзвоном розсипається. Кольорові скалки розлітаються. Їх несе  вибухова хвиля. Подумати тільки дівчина котру кохаю питає мене «чи зустрічатись мені з іншим?» і напруга в сто тисяч вольт проходить через все тіло.

—      У-у-у-у-у-у-у….  Янголе мій. Я й так біля твоїх ніг. Не треба мене ними ще й бити. Мені й так боляче, а ще й про таке мене питати…  Де він?  А я? Я ось тут перед тобою. Я вже твій вірний пес. а  ти мене не помічаєш. Постійно шукаєш когось іншого.

—     Візьми себе в руки. —  Безпристрасно каже вона.

—     Я не хочу брати в руки всяку гидотну. — і з щенячим скавчанням притулився до її колін.

—     Я тебе теж люблю… Як друга.

—     У-у-у-у-у-у-у…

—      Так ти не сказав. Їхати мені чи ні? Він своє фото прислав. Хочеш покажу?

—     Ти з ним ще й по телефону познайомилась… — кожна новина, що цеглиною в обличчя. — Ні дякую. Мені й так не позаздриш. сподіваюсь він тобі не сподобався?

—     Чого ж ні. Я вже домовилась про зустріч.

—     А-а-а-аа-а… — вже майже без сил — краще я цього зовсім не знав. Ти наді мною знущаєшся. Мої муки приносять тобі задоволення… що я роблю не так?

—     Я все  розумію і вірю тобі. Саме тому можу тобі довіряти і спитати поради.

Вона приклала свої долоні до мого вже конкретно осуненого, блідого  обличчя. А в горлі застрягла гірка грудка болю.  Від  її рук йшло ніжне тепло, розтікалось по знекровленому тілі. А ще біль котрий не мав конкретної фізичної причини. Він просто був. Заповнював мене,  він став частиною мене.  «Боже за що мені така кара?» — думав цілуючи її руки. — « вперше в житті зустрів дівчину яку так палко по кохав. А вона … вона …   Невже вона  не розуміє. Ні вона все розуміє принаймні я хочу в це вірити.»   Я поклав голову їй на коліна, а вона гладила мене по волоссю.

—     Я втрачаю тебе. — сказав  пошепки. — я боюсь тебе втратити. Я не переживу цього чуєш не переживу.

—     Ти мене не втратиш. — поспішила вона заспокоїти. — Ми друзі на все життя. Так моя найліпша подружко?!!

—     Знаю, знаю. Не треба мене добивати. Я й так майже… Я з глузду їду…

Вона обійняла і притиснулась щокою. Я поцілував її в скроню потім в щоку. Потім в куточок губ.  « Краще вже так ніж нічого, а ще гірше коли б взагалі ненавиділа мене.» думав я і продовжував її цілувати. Цілував ніби прощався на завжди. Бо дійсно чомусь було таке передчуття. І відчуття того що прірва між нами стала така велика, її вже ніяк не подолати. Безнадія, безвихідь.

—     Мені потрібна твоя підтримка. Давай щоб там не сталося  будемо друзями. На завжди, на завжди. — вона простягла мені руку , а я кивнув у відповідь потис їй руку, поцілував а потім пригорнув до своїх грудей.

—     Ти доросла дівчина, а ведеш себе неначе мале шкодливе дівчисько, справжнє чортеня. Якщо  все так повернулось то хоч другом, хоч дідьком лисим, хоч як ти кажеш «подружкою» тільки б бути поруч з тобою.

Заради неї був ладен на будь-яку дурницю. Постійно дарував троянди. А якось на початку листопада випадково знайшов кілька гілочок акації що саме розквітли .

—     Дивина тай годі. — сказав від здивування в голос. — скоро зима , а тут таке весняне диво.

Аромат пізніх квітів такий п’янкий що просто з розуму зводить. Всі відтінки не такі як на весні коли більшість дерев квітнуть і їх аромати  змішуються в один весняний подих. Від якого кров починає бігти швидше.  А в осінньому навпаки якийсь ностальгічно-солодкий спокій. Так от. Я , дурень такий окрилений,  поліз майже на верхівку дерева за тими кількома гілочками цвіту.  Обідрав об гострі колючки собі все і вся, руки , ноги, тіло морду-лиця та таки дістав. І обережно щоб не розгубити той ніжний цвіт поніс тій єдиній. Розмірковуючи дорогою.

—     Оце здивую її. Скажу. Я тебе так кохаю що навіть восени зацвіли весняні квіти. дивись на деревах вже жодного листочка, а я ось дістав для тебе .  це доказ моїх щирих почуттів. Бо це ти і тільки ти моя весна.

Та тільки СУПРАЙЗ не вийшов. Коли я прийшов до неї вона кудись терміново  збиралась. Я тільки встиг подарувати свій дивний букет. Вона подякувала швидко сіла в авто закрила дверцята. Помахала рукою за склом. Машина набираючи швидкість зникла за поворотом. А я навіть не встиг нічого сказати. Просто стояв пень пнем і розгублено дивився туди куди  зникла автівка. І вже порожній вулиці повторив приготовану тираду.

—     От тобі й маєш…  Весну…  Диво… чорти б його взяли… Кому воно треба??!

Ми часто  зустрічались.  Та якось вона попросила мене більше їй не набридати. Що вона зустрічається з тим з телефону і в них все досить серйозно. А я тільки плутаюсь у неї під ногами, заважаю.  Тоді я почав уникати зустрічей з нею. Не сказу що мені було легко. Мені її дуже не вистачало.  Було боляче коли її не було поруч та ще більше боліло коли вона була поруч, але зовсім чужа і вороже налаштована. Ось так і без того не зовсім радісний для мене світ накрився мідним тазом. Та ще й хтось дуже «Дружелюбний» дубасив по по  ньому з усієї дурі.

Мені ще довго снились її вуха прикриті волоссям, її погляд, її руки і її аромат. Коли вона була поруч в мені лунала музика, мені було затишно і світло, а коли вона пішла все моє життя перетворилось на один порожній, чорний понеділок.

Що  ж така СЕ-ЛЯ-ВІ…   Я знову В.І.Л.Ь.Н.И.Й… і двері на горище лишились відкритими…

 

 

«… Моя милая добрая фея

Преврати меня в облака

Чтобы я улетел скорее

Чтобы ты осталась одна

Я пролью свои горькие слёзы

Гденибудь на краю земли

Что бы ты собирала розы

Плод моей не разумной любви…»

(«Фея»_ЧиЖ_С.Чиргаков)

—К.В.— 2008р.



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником