"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_4

збірка творів автор Кольпиш В'ячеслав



 

ЧАСТИНА_4

Отче наше єжи сі на небесі

Отче наше єжи сі на небесі

Да святиться ім’я твоя

Да буде воля твоя

Да царствіє твоя

Яко на небі тако і на землі

Да не ввєді нас во іскушеніє

Да ізбаві нас от лукавого

 Да очисті от скверни

Серця да помисли наші

Да направі душі наші

На путі правідния.

Во ім’я отца і сина і святого Духа.

Амінь.

 

 

…Все тече все змінюється, швидкоплинно, неминуче. Дещо зникає так і не лишивши по собі сліду та згадки, а дещо лишається в віках. Лишається загадкою, незрозумілою і водночас  вабливою для прийдешніх поколінь. Ось  так і людська пам’ять – щось лишає поза увагою а на чомусь ставить акцент. Деякі речі забуваються миттєво а деякі викарбовуються в пам’яті на все життя. І відчуття ніби гостріші і свіжі. І відчуваєш світло яке ніби струмиться з тебе самого і звідусіль. І події чіткі, і ти помічаєш такі дрібниці які ніколи не помічав і постійно проходив осторонь. Спливають затерті в пам’яті обличчя. І добре коли спогади які в якийсь момент охоплюють приємні а буває навпаки і приємного в цьому мало.

     Сон… це все  немов сон…  Кольоровий, приємний і водночас ніби чужий. Все відбувається ніби з тобою,  але ти дивишся на себе ніби зі сторони.

Все зникає і все не суттєве відсіюється лишається тільки щось незримо вічне, глибинне… 

Мені досить часто здавалось  що я покидаю своє грішне тіло. Неймовірне відчуття невагомості, вразливості враз пробивають ніби струмом. І ніби ти без шкіри і гостро відчуваєш най менший порух повітря та все ж тобі тепло та спокійно.

…А потім… Потім політ…  Я бачу чорну пляму замотану в якесь ніби брудне ганчір’я на тому місці де мало бути моє тіло. Я торкаюсь до нього але відчуваю лише холодний липкий піт чи навіть слиз. І знову відчуття вразливості і холоду. І немов блискавка що прориває нічну темряву сяйнула думка.

- Боже !!!  я !!! я …! А цей чорний клубок – це… Це моє тіло. Ні !!

Я не хочу помирати !!!! Я хочу жити !!!


 

Отче наше єжи сі на небесі

Да святиться ім’я твоя

Да буде воля твоя

Да царствіє твоя

Яко на небі тако і на землі

Да не ввєді нас во іскушеніє

Да ізбаві нас от лукавого

 Да очисті от скверни

Серця да помисли наші

Да направі душі наші

На путі правідния.

Во ім’я отца і сина і святого Духа.

Амінь

     …І знову жахливий біль розриває навпіл і ти ніби  без шкіри, і ти – оголений нерв… і ніби щось незримо величне тягне тебе до себе. Тягне у вікно. Намагаюсь повернутись у своє тіло та все те марно. Ще мить і вже в притул до скла. Ще трохи і воно лусне і тоді я прокинусь… та я проходжу кріль нього так легко, ніби його не було зовсім. І первинний жах охоплює і пронизує все тіло. А під ногами вже нема опори. І відчуваєш п’янку суміш з страху і захоплення. Від припливу адреналіну починає колотити ще більше ніж до цього. Ще мить і знову якийсь віковий спокій, блаженство.  І вишні що квітнуть осяяні не певним срібним місячним мереживом.  Вони такі прекрасні в своїй мовчазній красі. Вони ніби застигли в часі.  Лише білі, Ніжні, дрібні пелюстки поодиноко повільно спадають на духмяні трави. А місяць у повній немов величезна срібна миска з темнішими плямами на сяючому тлі. І вже не лякає чотири поверхи висоти під ногами і значна відстань до стіни будинку, повна відсутність точки опору. Нічого вже не тримає тебе в цьому світі і ти ладен піднестись кудись в недосяжну височінь. Полишити  цю набридливу буденність та суєту, марнотратство і марновірство. Полишити все те що колись вважав найціннішим а воно виявилось нічого не варте.

            І тут з темряви провулку виходить струнка дівчина. Її легеньке, коротеньке майже невагоме плаття ніби світиться в не певному місячному світлі. Ножиці струнких оголених ніг в відкритих туфельках повільно і ніби стомлено ріжуть теплу весняну ніч. І її каблучки цокотять по бетонній доріжці та  луною  розноситься по порожній вулиці. Довге русяве волосся, акуратно підібране обручем , хвилями  спадало  майже до пояса. На юному дівочому обличчі кілька веснянок і великі зелені очі ледь підведені чорним олівцем, додають йому тепла і ніжності.

- Хто вона ? Ця прекрасна троянда, юна яскрава зірка.  Така знайома  незнайомка. Чому в таку пізню годину йде сама ? Куди йде ? звідки? Мабуть до дому з дискотеки, або повертається від кавалера або до нього. Так чого тоді сама ? і чому я не зустрічав її раніше ? Ми ж живемо майже поруч. Містечко невеличке, наші шляхи мали б перетнутись, обов’язково мали б перетнутись. Тоді чому ні ? Хоча… стривай. Я впізнаю її. Ці очі, це волосся, ці прикольні канапушки. Це… це… образ з минулого.

             І знову ніби удар блискавки.  І все ніби пливе перед очима.  І холод який пробирає аж до самих кісток.   І прокидаюсь і трусить всього мене, і ще  не пришовши  до тями кидаюсь до вікна.  А там вишні в місячному серпанку, і кроки, стихаючий стукіт жіночих каблучків…

— Ні!! Цього  не може бути… це мариво… це все мені наснилось… але так реально все це було… можливо це лише сон? А якщо це не сон?  Це   все не сон?  Це …

…Це …                                              —К.В.— 2007р 



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником