"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_3

збірка творів автор Кольпиш В'ячеслав



 

ЧАСТИНА_3

Не відісланий лист.

 

Цей лист був написаний і адресований прекрасній дівчині… Саме вона є героїнею мого роману та нажаль я не її герой. Лист  так  і  лишився не відісланим. Я його цілком випадково знайшов в старих   паперах. Та зберіг як згадку про перше, щире кохання, і ті  сильні почуття які  нажаль іноді  лишились без відповіді, і які ще жевріють десь глибоко моїй в душі.

 

…Привіт  моя люба, моя найкраща на землі та й у цілому  світі.

Я щойно отримав твого листа. Чесно кажучи я був приємно здивований. І вже тримаючи в руках бажаний конверт, ще якусь мить не міг повірити своїм очам.

З замиранням серця кілька разів перечитав, і ще перебуваючи під впливом твоїх слів  не гаючи часу сів тобі відповідати…

…Правду кажучи й гадки не маю що написати хоч так багато хочу сказати. Безладно шкребу металевим пером. Щось пишу перекреслюю, потім знову пишу…

…Я дуже і дуже сумую за тобою і чим довше триває розлука тим більше прагну зустрічі з тобою.

На при великий жаль, останнім часом,  я рідко буваю  в дома. Заїхавши всього на кілька годин знову кудись поспішаю. Ось і тепер я в дорозі. По заду лишилось безліч міст, сіл, тисячі кілометрів шляхової куряви. А по переду невідомість, марево майбутніх справ, мрії, та оманливі сподівання на краще.

Ми зупинилися перепочити всього на кілька хвилин. Бо вже майже добу їдемо розбитими шляхами рідної України. Я вийшов з машини, розім’яв застиглі від тривалого сидіння м’язи, і зітхнув з полегшенням. Легкий, літній  вітерець обдав обличчя свіжістю польових трав та квітів, ароматом достиглого хліба.

Я присів на узбіччі… Гризу суху, брудну стебелину, що зірвав обабіч себе. Вдивляюсь  десь далеко за небосхил. Розпечене сонце вже спустилось над обрієм. Воно вже не світить таким потужним промінням як в полудень.

Спускаючись все нижче і нижче стає таким червоним, великим і лагідним. І я підсвідомо простягаю до нього руку, намагаюсь  дотягтись, схопити. Та схаменувшись кажу сам собі…

…От бовдур!!! – і сам собі відповідаю. -  …Так бовдур…    

Спекотний напружений день переходить в тихе, прохолодне  надвечір’я.

Навкруги тиша, лише гуркіт від автомобілів на якусь мить переривають цю первісну тишу. За кілька кроків починається нива, безмежна, безкрая неначе море. Простягається ген-ген і впирається в самісіньке небо.  Золоті колоски з

налитим, достиглим зерном перекочуються і шумлять як справжнісінькі морські хвилі. А від контрасту золотої ниви небо стає більш блакитним, чистішим та прозорішим, що здається можна в ньому втопитись.

            Ось вона ненька Україна яку оспівували всі видатні українські поети та письменники. Шкода що за повсякденними справами ми іноді не помічаємо всього цього розмаїття барв та природної краси.

            Сонце вже сіло за обрій. Лише червоне  зарево  розлилося на весь небосхил. Лісосмуга обабіч дороги почала чорніти. Тіні стають густішими, довшими. Лише білокорі берізки. Стрункі немов молоді, гарні дівчата, сміються молодим дрібним , яскраво-зеленим листям. Вони світлими плямами вкрапленні поміж кремезних, чорних, старих сосен.

            І знову вдивляюсь за обрій.  Замріяно проводжаю день. Згадую минулі часи, зустрічі, розлуки. Бачу твоє усміхнене обличчя в якомусь невловимому сяйві і не помічаю плин часу.  … Коли ми зустрінемось з тобою?...  Я так прагну доторкнутись до твоїй рук, обійняти. Я дуже сумую за тобою…

     …Та ось знову не охоче забуркотів стомлений двигун. Він як і я нікуди не хоче їхати. Мене вже кличуть…

            Поспіхом сідаю в старенький сріблястий «Фольксваген». Якого я перехрестив на «Вовченятко». І знову з тривогою  вдивляюсь в вітрове скло, яке за ці роки стало для мене немов рідним, та звичним. Простягнувши руку в настіж відкрите вікно, за звичкою тримаюсь за дах авто.

            Дорога біжить під колеса, змією звивається, повзе по безладно розкиданим містам, селам, полях, проноситься над річками, пробивається крізь гори та ліси. Зустрічний вітер кошлатить і без того скуйовджене волосся. Застряє в ньому і перетворює його на вороняче кубло.

            Я постійно пишу якісь примітки у своєму записнику. А по переду  вже місто  не відоме, чуже, вороже. Гуде, реве, шумить як роздратований рій шершнів. Над містом спустилась ніч. Вогні безліч  будинків та ліхтарів видно вже за кілька кілометрів. А ми ще на межі дня та ночі. Та під шурхіт гравію швидко спускаємося в ніч.          

Вже зовсім стемніло. Ще трохи і ми на місці.  Тут на нас чекає робота. Робота, робота як все це мені набридло. Постійно похапцем збиратись. Кудись бігти, їхати. Щось шукаю і ніяк не знаходжу і знову біжу і не знаходжу собі місця. Мені іноді здається що все моє життя це – дорога, шлях в нікуди. З крутими поворотами, вибоїнами, переїздами та перехрестями, то стрімко несеться не знаючи перепон, то повільно повзе в заторі. І мене як і нашого «Вовчика» кидає по життю то вверх то в низ то в різні боки. Ось так і живу…

Твій лист мене дуже порадував. Твої слова написані  таким знайомим

почерком. Зігріли  мою загрубілу, зачерствілу,  від постійних проблем та негараздів, душу. Щиро дякую тобі за все…

            Не сумуй! Пам’ятай що десь там далеко, припорошений курявою безкінечних доріг, я постійно думаю про тебе. Рвусь з усіх своїх сухожиль, крізь ніч та спеку, через шляхи та перепони, що розділяють нас. Хочу пригорнутись до тебе єдиної…

            Коли за твоїм вікном дощ, простягни до нього свої ніжні долоні, згадай мене.  Бо десь крізь такий самий дощ, підставляючи обличчя краплинам дощу. Як  завжди без парасольки і вже не оминаючи калюж йду я. А  дощ одноманітно барабанить по сірому асфальті та дахам. Змиває бруд, стікає річками. В  розбитих краплинами води плесі калюж я вдивляюсь в своє  спотворене відображення. І на якусь мить мені здається що я бачу твоє обличчя поруч зі своїм. І  вже серце рветься з грудей, здається що воно зараз вискочить і полетить немов наполохана пташка. В пошуках тебе я озираюсь довкола та це лише марево, омана.

            Та якогось теплого, літнього вечора я все таки прийду до тебе. Тримаючи в руках букет білих троянд  за звичкою двічі подзвоню в двері. Ти не поспішаючи відкриєш двері і завмреш від несподіванки. Я пригорну тебе до себе, поцілую і вкотре зізнаюсь, що до нестями кохаю тебе…

 

                         Щиро Твій —К.В.—                                                            2005р.



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником