"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_2

збірка творів автор Кольпиш В'ячеслав



ЧАСТИНА_2

                                                                                            

Не в той час не в тому місці

 

Часто  випадок або рішення прийняте

нами спонтанно, або не обдумано може кардинально змінити наше життя. І першопричина всіх наших невдач та успіхів є вірність або помилковість прийнятих нами рішень.

 

На дворі стояло літо 2003 року. Точніше  вже перевалило за середину липня. Воно видалось досить прохолодним та дощовим.  Був  настільки  поглинутий роботою що не помітив що «літо, блін, настало». Не маючи змоги взяти відпустку і відпочити як «біла людина», робив як більшість сучасної  молоді. В  день працював як «папа Карло» , а з вечора до ранку «завісалово». І майже не спавши  знову на роботу.

П’ятниця, ранок. Прокинувся від пронизливого лементу будильника. Напомацки вимкнув, кинувши кілька міцних слів на адресу цього знаряддя тортур. Перебуваючи ще в солодкій дрімоті не відкриваючи очей почав одягатись. Як кажуть на автопілоті. Вмився холодною водою, що не дуже допомогло. Щоб швидше прийти до тями зробив собі міцної кави, при цьому мало не перебудив весь  дім. Оскільки я ледь не виніс плечем двері на кухню, які закрив протяг, ходив я  ще з заплющеними очима тому їх і не помітив. І вмазався в них так що мама не горюй. Потім  дивом не перевернув чайник з окропом. Зі сторони це виглядало кумедно, точнісінько як в відомій радянській кінокомедії  “Операция Ы ”. Чіплявся та спотикався об усе що тільки можна і не можна вдаритись. Вже допиваючи великий кухоль міцної чорної кави і тупо дивлячись в стіну намагався пригадати… 

- «Якого дідька я встав в таку срань?!?…»- сказав собі в впівголоса і сам собі відповів.

-«Точно.»  –  ствердно сказав побачивши стопку документів на столі.

До відправлення лишалось ще хвилин сорок. На дворі було ще темно лише вузенький клаптик неба на сході без зупину світлішав. Та  при  цьому йшов досить рясний дощ. Явище котре рідко побачиш, а можливо просто не помічаєш, пів неба затягнуло низькими чорними хмарами, а на обрії вузька смужка чистого блакитного неба осяяного не сміливим ранковим промінням.

- Дивна погода… мабуть на гриби. – і почав наспівувати не менш дивну пісеньку.

“…Дождь дождь

  Опять за моим окном

Дождь дождь

Стоит ледяною стеной…”

 

- А що? Не погано.— здивувавшись  щойно придуманим рядкам.

Прицмокнув від задоволення, зібрав зі столу папери поклав в папку і підстрибуючи побіг по сходам. Вибіг з під’їзду на ходу підняв комірець шкіряного піджака побіг на  автобусну зупинку  де  мала чекати машина. Доки йшов до зупинки продовжував наспівувати нав’язливу пісеньку.

“…Дождь дождь

Подняв кожи ворот

В дождь в дождь

Я уйду неспеша…”

            Шлях був не такий вже далекий всього вісімдесят кілометрів  і в столиці України, Києві. День видався напрочуд веселим хоч від того не менш напруженим і виснажливим. Владнавши робочі питання в одному з столичних КБ  з напарником  “облазили” майже всю Шулявку вирішуючи свої власні справи. Ще навіть встигли провідати подругу, благо общага її медінституту  була за кілька зупинок від нас. От-то «попйьорло», дай Бог кожен день так…

 Була дуже велика ймовірність “залипнути” на роботі ще й на вихідні та  таке “щастьє” оминуло. От  ми  благополучно повертались в рідне містечко.

            Весь день невпинно йшов дощ , а коли виїхали за межі столиці почалася гроза. Сидячи на задньому сидінні і вдивляючись в залите дощем вітрове скло, прокручував сьогоднішні події. Час від часу один над одним жартували, розказували анекдоти та різні небувальщини. Через зливу автівки рухались повільно і все це нагадувало більше плавання на екскурсійному катері ніж їзду.

 

“ …А колёса стучат и бегут поезда

А ты уезжаешь Алёнка

И я боюсь что больше уже ни когда

Тебя не увижу Алёнка…”

(«Алёнка»_ Автор не відомий)

 

Почав  знову наспівувати собі під ніс, пригадавши чарівну дівчину з якою нещодавно познайомився. Знайомий мотив підхопив і напарник, зітхнувши про щось своє, і вже в два голоси проспівали кілька куплетів.

“…Тебя… не увижу… Алёнка…”— замріяно зітхнув і я.

- Приїду завалюсь спати на всі вихідні. І нехай весь світ по-о-о-а-чекає-є…- пробурмотів похилившись на бік  і почав роздивлятись залите дощем вікно.

І шум води та двигуна заколихує і ще мить і ти вже його майже не чуєш. Ще мить і ти вже іншому місці. Залите сонцем блакитне небо, внизу виблискує річка, а за спиною шепочуть  дерева і гублять свої золоті листочки. А вітру майже не має, і тепло так і спокійно. Ти стоїш а поруч вона, дивиться на тебе великими блискучими очима. В них відбивається лише твої очі. І ти розумієш що ти в неї один і кохає вона тільки тебе. І ти щасливий бо ж і ти її кохаєш. Кохаєш так як ніколи ні кого не кохав. Її довге світло-русяве волосся спадає на плечі і легкий вітерець його пестить. І ти обіймаєш її так ніжно як тільки можеш. Проводиш долонею по її обличчі, від скроні до підпоріддя. І дивлячись в її очі зливаєшся в палкому поцілунку. В якому змішується все, шалене биття двох сердець, жар двох тіл, спів двох споріднених душ. І все розмите не чітке все злилося в одне, запах, відчуття, дотик, смак,

 ритм , почуття, музика, світло, тепло, радість, задоволення. Шаленство пристрастей, емоцій, вогню.  Немає простору, немає часу. Лише легкість, прозорість, невагомість… Це все воно. Воно… - кохання…  

Та  крізь сон уривисто пробивається гуркіт машин. Сновидіння зникло, лишивши по собі якісь непевні почутя чи то навіть передчуття.  Авто стрімко неслось вулицями рідного міста.

- Прі-ля-я-тєлі…

Попрощавшись з усіма  виліз із машини. Злива стишила свій хід до дрібненького дощику. Небо все ще було затягнене світло-сірою плівкою яка ніяк не давала пробитись сонячному промінню. До дому йшов не поспішаючи, думок не було взагалі ні яких, лише монотонна хода дощу і хлюпання кроків. Намагаючись обійти калюжі влазив у ще глибшу воду. Ледь ступивши на поріг своєї оселі не зрозуміло чому  розвернувся  і вибіг на вулицю. В одну якусь мить вирішив прогулятись. Рішення було нерозсудливе оскільки   невпинно йшов дощ.

За кілька хвилин пролунав дзвінок мобільного телефону.

- Ну ось!!! Хтось прокинувся!!! – неохоче  дістав телефон.— Андрушка!!!

- Так. Я вас слухаю.

- Привіт! Послухай друже, ти  сьогодні вільний?  Нічого не запланував? Що ти будеш зараз робити? – почав Андрій з далеку.

- Ну.. Незважаючи на те що змок до нитки і стою прямісінько посеред калюжі мабуть вже нічого. А в чім справа?

- Та нічого особливого. Хотів запросити тебе до себе в гості і візьми свою гітару.

- З якого такого дива?!!

 - Та розумієш… - Андрій почав м’ятись. Та не знайшовши переконливого приводу сказав так як є. - В мене в гостях  знайомі дівчата і вони хочуть почути як ти граєш на гітарі. Я їм про тебе розповів.

- Ну ти блін даєш !! З тобою в розвідку – то краще зразу здатись.

- Прийдеш ?— наполягав він.

- Ти з дуба рухн? Знайшов  музику. Я знаю лише кілька акордів та прийомів. І в мене  голос як у пораненого гамадрила. Смерті моєї хочеш? Та ще й  привселюдно.

- Ну… Приходь…

- Ну добре!. Куди тебе в пень дінеш!!! Тим більше що все рівно нічого робити.

Зупинив першу  машину, це був дальньобійник.

- Візьмете? Тут не далеко. — спитав перекрикуючи ревіння старенького, пошарпаного Камаза.

- Залазь — махнув рукою водій.

- Бачу  у вас тут добрий дощ пройшов.— сказав водій вантажівки.

- Так. Він у нас цілий день йде.

- А у нас в черкаській області вже місяць дощу не було.— сказав водій поглядаючи то на мене то на дорогу.

-  Оце така погода. Там сушить а там заливає. Та тільки  людям не догодиш…їм вічно все не так і все не те.

- Правда. — відповів водій.

  Одним словом  теревені про все і не про що.

 — Зупиніться будь ласка на перехресті…

- Добре…

Машина сповільнюючись скотилась з гори і натужно свиснувши гальмами з ривком зупинилась.

- Дякую. Щасливої дороги! Най Вам щастить — посміхнувся водієві і  обережно ступаючи на слизьку підніжку вискочив з машини.

- Дякую.— Відповів водій.

 Камаз з ревом розлюченого дракона, набираючи розгін, зник за поворотом. Лишивши по собі лише шлейф з чорного смердючого диму та краплини мастила та солярки, що веселковими плямами розтікались по мокрому асфальті.

«…Тот кто не ездил за ИКАРУСом

С этим кайфом не знаком

Это вам не в лодке с парусом

Обдувает ветерком…»

(рядки з колись почутої пісні)

Так ми з ним розійшлись в різні боки. Він у свій далекий рейс, а я поплівся в  вуличку. Дощ продовжував накрапати, а розбита  приміська дорога перетворилась на непролазну річку багнюки. І картаючи себе за необдумані дії борсався в тій  багнюці.

 

Снова встречу я ночь в дороге

Я мотаюсь туда сюда

И летят под колеса годы

И шумят за бортом ветра

   А я еду в любую погоду

       И в метель и в злую жару

       И летят подомной  дороги

       Но я крепко баранку держу

А у нас две беды известно

И нам не кого здесь винить

Я убил бы того на месте

Кто решил так асфальт ложить

Но водилы народ не слабый

Матерятся но едут в даль

По колдобам да через ухабы

Не догонит КамаЗ печаль

А в кабине дымит махорка

И орет на всю мощь шансон

А на заркале фотка дочки

Пусть приснится цветной ей сон

Так проходит вся жизнь в дороге

То домой а то дальний бой

За баранкой утюжа трассы

Не заметил как стал седой

Я желаю водилам удачи

Пусть поет как часы мотор

Не свистит и не машет палкой

Вам  японский городовой

Что бы было у вас в поряде

И с горючкой и с кофейком

Чтоб работа была не в тягость

И в семье было все пучком 

 Знову почав бубніти собі під ніс, ніби присв’яту всім тим хто зараз в дорозі,  в мить складену пісеньку.  Ковзаючись в грязюці щедро пересипав ту пісню матюками.

Менш ніж за годину підходив до будинку товариша. З вікон лунала музика та сміх веселої компанії.

- Добрий вечір вашій халабуді!!! – промовив з порогу, ледь увійшовши до кімнати.

- О!!! Я думав ти вже не прийдеш.—радісно вигукнув Андрій.

- Привіт.

Потиснувши один одному руки по братському  обійнялись

Андрій провів до кімнати. Більшість компанії була знайома. Та кілька нових облич все ж  виділив.

- Так. Знайомтесь. – товариш підвів  до новеньких. – Це Сашко, Оксана, Аня, Світлана.

—Славко…— Виструнчившись  і злегка поклонившись  привітався.

З усіх дівчат найбільш вподобав Світлану. Вона сиділа в півоберта. Вродлива, струнка, статна дівчина з довгим русявим волоссям. Вдало підведені зелені очі на вкритому ластовинням  обличчі, з легка прикритого спадаючим пасмом волосся, просто притягували, манили і вже не відпускали того хто піддався їх чарам. Вона  зовсім не звертала уваги.

—" І що їй той один що грав на гітарі і співав не знайомі пісні?"— думав про себе і весь вечір не зводив погляду з дівчини.

            Вечірка скінчилась швидко. Всі розбіглись по домівках. Я як належить чоловікові він провів Світлану до дому.

 - Дякую. За чудовий вечір. На добраніч. – промовила.

- Немає за що. – тихо промовив, не відпускаючи її руку.

- Пока… -  Вона посміхнулась сяючою посмішкою. Поцілувала в щічку і стрімко попрямувала до дверей.

- На добраніч… Приємних снів. – промовив проводжаючи свою нову знайому.

 І   так не хотілось з нею розлучатись і ще якусь хвилину стояв  доки в кімнаті не згасло світло.

- Чудова дівчина. Мені б таку…— Чому   мене не полишає відчуття що я її десь бачив??! Вона!!!  Це  була вона, у тому сні!! Де Жа Вю!!!!

Потім ще довго блукав порожніми нічними вулицями…

«… Всё губы твои всё бантиком

       Всё прядь золотых волос

     На блузке цветные кантики

     И милый курносий нос…»

                            ( М.Круг)

 

—К.С.— 2007р



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником