"Вирвані сторінки з записника" ЧАСТИНА_1

збірка творів автор Кольпиш В'ячеслав



ЧАСТИНА_1

ВІД  АВТОРА

…. Цей твір я почав писати восени 2005 року. Деякі вірші були написані  починаючи з 2003 року, але склав я їх в більш пристойну збірочку тільки 2007. Деякі твори періодично редагуються і переписуються. Мені все не так.

Люблю писати та пишеться нажаль не стабільно. І інколи прокидаюсь о третій ночі і починаю писати по кілька десятків віршів та ще й якусь прозову заготовку, а інколи кілька місяців не можу зв’язати й пари слів. От такий я, блін, ПОЄТЬ. Я відношусь до тих писак що пишуть посеред ночі сидячі перед відкритим холодильником на полях вчорашньої газети в яку ще кілька хвилин був замотаний шмат сала. Більшість моїх творів йдуть в стіл. В мене ніколи не виходило складно брехати саме тому всі сюжетні лінії розлазяться в різні боки і втрачають взаємозв’язок.

Більшість нарисів та діалогів писались в різний час і від того такий сир бор. Постійно губиться якась важлива ланка що об’єднує. Вже  ніби все так як треба, все на своїх місцях, всі деталі виважені і прописані . Все  ніби в на пів сні. Знову всі частини мозаїки розлітаються на друзки.

І якщо хтось таки візьметься за читання всієї цієї БОДЯГИ…. Не будьте дуже прискіпливі до манери та якості написаного. Я звичайна проста і навіть дуже проста людина з середніми здібностями. Я не професійний письменник. В цій книзі я записав те чим жив, про що думав, кого кохав. Це частина мого життя. Сіра не примітна але частина. Тут нікуди не дінешся.

 От я і пишу коли пишеться , малюю коли малюється, граю і співаю коли того прагне душа. Бо це є моя маленька таємна схованка від марудної буденності, проблем, роботи. Тут не  треба перед кимось виправдовуватись, комусь бути винним, тут я належу самому собі, і лишаюсь самим собою.

Так як мене ніхто не уповноважував до написання  всієї цієї ЛАБУДИ імена та місця подій змінені.

     ….Весняне сонце поволі підіймалося над обрієм. Яскраве проміння пронизувало вранішній туман, що довгими сивими пасмами тягнувся вулицями ще зовсім сонного міста. Місто на пагорбі. Воно ніби завмерло в передранковій тиші щоб за кілька хвилин вибухнути шаленим темпом життя, гомоном людей що постійно кудись поспішають, ревом сили-силенної машин і промислових підприємств. Ранковий туман поволі втрачає свою владу. Величезний непереможний  спрут перетворюється в ледь помітне марево. І  вже в долині, крізь сивий саван, виблискує сотнями маленьких бризок - вогників  срібна нитка води, що зникає десь за обрієм. Здається  час зупинився. Та ще мить і все набере оберти…

            Вузенький промінчик що пробився крізь щілину в шторах повільно повзе по кімнаті. Прорізаючи морок вириває окремі деталі. Сервант заставлений скляним посудом, що в радянські часи був показним символом достатку, та кришталевими сувенірами. Вузький   промінь розбиваючись в численних гранях скла та дзеркал  розсіюється веселкою по темній кімнаті. Потім ковзає на крісло, на якому безладно лежить різний одяг. А далі ліжко і зім’ята  постіль. Він лежить ниць, стомлений і виснажений, лише час від часу  нервово сіпаються кінчики пальців. Зіниці безладно бігають під повіями. Знову сниться якесь жахіття. Привиди минулого ні як не  полишають. В котре він веде з ними безнадійну і марну боротьбу. По деколи крізь сон звиває як поранений звір і знову запал боротьби і піт і кров  і сльози…

            Його нічна подруга  здається вже пішла як і всі інші, що були до цього. Легкий скрип підлоги і в кімнаті з’являється дівчина  зі склянкою води. Навшпиньки  вона прокралась в кімнату. На ній лише біла чоловіча сорочка застібнута на кілька нижніх ґудзиків. Сорочка  майже не прикриває  її дівочих принад, пружних грудей, стрункої юної фігури та апетитних сідниць. Розглядаючи кімнату протягнула руку до гітари що стояла на одному з крісел. Легенько провела по грифові потім по деці, а потім торкнулася струн і вони одразу відізвались басовито-дзвінко. Звук густо линув з самого серця інструмента, розтікаючись по кімнаті поволі стихаючи. Та ще якусь мить він лунав десь глибоко в середині, десь в душі, десь поза звуком, поза реальністю, поза розумінням. Бо то є справжнім призначенням музики, доторкнутись до душі, до серця, до почуттів, передати настрій, енергію. Наблизити до найвищих матерій, навчити, розрадити, заспокоїти, звеселити.

            Вона  підійшла до письмового столу  почала розглядати фотографії та написи на численних папках. В більшості там були якісь креслення та документи, та й були з віршами текстами пісень. На одній з полиць стояли фотоальбоми та фото однієї  дівчини в різній срібній рамці.  Взяла  його. На  звороті фото були написані рядки з пісні М. Круга, дрібним почерком.

 

… « Тебе моя последняя любовь

Вложу конверт чуть пожелтевший снимок

Наивный взгляд приподнятая бровь

И губ не зацелованных изгибы.

 

Храни его на письменном столе

Где ноты не оконченных мелодий

Скажи всегда ревнующей жене

Ее прическа вот уж год не в моде

 

И давность фото явно подтвердит

Загадку глаз как у Марины Влади

Что этой девочки давно потерян след

А фото так, из юности привет…»

(«Тебе моя последняя любовь»_ М.Круг)

             Потім провела рукою по папкам і витягла одну товсту чорну папку з рукописами. Полиставши кілька сторінок  сіла на стілець і почала читати. Прочитавши кілька віршів  їй почало здаватись що в цих рядках є щось невловимо близьке та знайоме і ніби  вона знає автора.

- Такі вірші могла написати тільки закохана людина. – майже беззвучно промовила  вона  захоплено читаючі наступну сторінку.

- ­А я думав що ти вже втекла! – пролунало  за спиною.

- Господи !!! - вона здригнулась від не сподіванки. - Це ти ? Як ти мене налякав !!.

- Ні … Я не Господь…. – жартома промовив він. - Вибач що налякав.

Він ніжно обійняв її за плечі цілуючи спочатку в щічку потім  в скроню потім в шию.  Повільно  стягував з  плечей сорочку оголюючи її  ніжне тіло. І невпинно пестив і цілував її  ніжно, вона закрила очі і ледь прикусивши нижню губу від задоволення. Через якусь мить, не відкриваючи очей, пошепки запитала.

- Це ж твої ? –  кивнула на відкриту папку. - І хто та дівчина на фото?  Я ревную.

Він  кинув довгий  погляд на маленьке фото. Кінчик його губ кілька разів  ледь помітно сіпнувся. Вогник в очах змінився на мовчазний і глибокий сум.  Проковтнув  густу гірку грудку болю,  що підступила до горла.

- М- м- м- м… То… стара, та сумна історія. – сказав  він через тривалу паузу. - Це не цікаво.

- Розкажи. Мені все цікаво.

- Підлещуєшся!?

- Хто ?!! Я?!? – вона показово зробила здивований вигляд.

- Та… немає чого розказувати… Гаразд слухай.

Він  сів на підлогу обійняв її за ноги поцілував в коліно зітхнувши почав свою розповідь…

 

 

 

 

—К.В.—   2007р



Создан 18 фев 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником